Травою пошита

А вітром на славу козацьку підбита:

Куди віє, тули й провіває.

Молодого козака та й прохолоджає.

Всі запорожці вставали завжди до схід сонця і шли на річку вмиватися або купатися.

Купалися запорожці не тільки в літку, а й восени, а хто так і всю зиму. Коли всі знову сходилися до куренів, кухарі становили по стадах вагани, повні гарячої соломахи (житнє борошно, зварене з водою й засмажене олією), і запорожці, помолившись Богу, сідали до столу та, витягши з халяви чобота або з-за пояса всяк свою ложку, снідали.

Після сніданку всяк брався до свого діла: хто латав свою одежу або правив чобота, а хто йшов до Дніпра прати свою сорочку. А сорочка у казака була одна: випере її у річці, обсушить на сонці та й надіває знову. Інші козаки поралися біля своєї зброї або лагодили військові човни. А чимало було таких, що, побравши з військовго косяка своїх коней, виїздили за сечові окопи на герць.

Так протягався на Січі час до півдня, у південь же на січовій башті палили з гармати, і все товариство поспішалося мерщій до куренів; а там уже на столах парували кілька десятків ваганів з тетерею, що варилася з пшона або житнього борошна на квасі. Біля столу курінному отаманові завжди було місце кінець столу, на покуті – під образами, все товариство збиралося і ставало навкруг столу, отаман голосно читав "Отче-наш", і тільки після того всі сідали на ослонах до столу.

Не бракувало у запорожців на столах і трунків (напоїв). Була тут ігорілка, й мед, і пиво, й брага Все те ставилося до столу у кінвах (невеликі відра) з навішаними на них коряками, або михайликами. Всяк набирав собі з відра михайликом чого хотів і запивав їжу.

Опріч тетері, соломахи та риби, запорожці вживали ще галушки, юшку од звареної риби, куліш з салом або з олією, а іноді, хоч і не часто, їли баранину, дичину й інше. Все те варилося й пеклося кухарями на кабицях, щомістилися у сінях всякого куреня.

Військо Запорозьке не поділялося, як теперішні війська, па піхоту, кінноту та флот. Всякий запорожець, якщомав коня, був вершником, позбувшись же коня, ставав пішим, коли ж у Січі викликали охочих козаків іти на Чорне море, то й ті, що мали коней, і ті, щоїх не мани, ставали матросами і сідали на чайки. Так саме майже всякий запорожець вмів поводитись і біля гармат, і тільки у пізнішічаси біля гармат приставали окремі козаки, що вміли найкраще націлятись, і звалися вони гармашами.

Зброя у запорожців була дуже різноманітна: у XV та XVI віках перевагу мали сагайдаки із стрілами, списи, келепи та гаківниці; пізніше ж зброєю запорожців були: рушниці або мушкети, шаблі, списи й пістолі. Опріч того, у всі часи не останню роль між зброєю запорожців грали чингали, одібрані од турків ятагани й ножі.

Мушкети й рушниці були у запорожців не однакові, а хто яку добув. У одного постріли з рушниці досягали лише кроків на 100, а у інших й на 300. Шаблі були теж дуже різноманітні: хто не бував ще у походах – мав просту шаблю у дерев'яних піхвах, а хто побував та одняв у татарського мурзака чи у польського пана, той носив шаблю з срібним держалном і у срібних піхвах або у шкіряних, цяцькованих камінцями; кому ж пощастило одібрати зброю у турецького паші, так той мав шаблю часом і з золотим держаком, цяцькованим самоцвітами.

Військовим флотом Запорозького Війська були виключно чайки, що звалися також байдаками. Чайки ж запорожці виробляли самі й будували їх так: днище чайки видовбувалося з товстої лили; до того днища прироблялися дубові ребра, а на ребра набивалися боки з товстих дубових дощок. Під боками чайок прив'язувалися товсті в'язанки з очерету, щоб чайка не могла йти на дно, хоч би її зовсім залило водою. З обох боків чайки було по 15-20 весел, посередині ж прироблявся станок з щоглою на одне вітрило.

У найбільших морських походах за часів Сагайдачного у море виходило до 150 чайок, а позаяк всяка чайка піднімала од чотирьох до шести десятків козаків, то у тих походах брало участь біля 7500 запорожців.

Серед проблем, від розв'язання яких залежить здійснення національного відродження України, важливе місце належить форму­ванню національної самосвідомості. Це зумовлюється, насамперед, тим, що високий рівень національної самосвідомості пов'язаний не просто з теоретичним усвідомленням процесів національного відрод­ження, а й з практичною готовністю людини до участі в розбудові незалежної держави.

Людина, байдужа до національних надбань свого народу, у якої немає національних орієнтирів, поступово втрачає свій зв'я­зок з Батьківщиною. Зміст освіти, форми і методи навчання та вихо­вання на уроках історії мають будуватися на засадах гуманізму, з урахуванням багатовікової історії народу, на основі його націона­льно-культурних особливостей і традицій, збагачених ідеалами та нормами загальнолюдських цінностей, інтернаціональними здобутками.

У дітей з розвиненою національною самосвідомістю форму­ються стійки мотиви принадлежності: користь народу, нації. У них підвищується громадська відповідальність за свої вчинки. У цьому процесі формується і справжня любов до інших народів, культур. Істинними поборниками дружби між народами, як свідчить світова історія, є люди, які палко люблять свій народ, і отже, творити добро для інших народів може лише той, хто навчиться творити його для рідного народу.

У сучасних умовах, коли український народ вступив у нову еру свого історичного розвитку, національне виховання найбільш відповідає потребам відродження України. Воно сприяє формуванню основних компонентів духовного світу особистості, національної психології, національного мислення, національного характеру і темпераменту, народної моралі й етики, народної естетики, народної правосвідомості, національної свідомості та самосвідомості.

Завдяки національному вихованню в молоді найповніше реа­лізуються природні нахили, формується національний склад мислен­ня, психіки, національний характер і світогляд. Отже, йдеться про необхідність систематичного і цілеспрямованого виховання на­ціонального типу особистості, формування в неї національної сві­домості та самосвідомості, чим досягається духовна єдність поко­лінь, наступність національної культури і безсмертя нації.

Національна гідність і самоповага – це атрибути національ­ної самосвідомості, тобто осмисленого, "когнітивного" ставлення до себе, до свого народу, своєї держави, історії, культури, мови. Це перманентне зусилля пізнавати ці феномени, пізнавати інших, аби зрозуміти суть і сенс перебування свого і своєї спільності на світлі, аби знати справжні вартості та вміти відрізняти їх від фіктивних і фальшивих.

Усвідомлення себе – це і є формування самосвідомості. Таким чином самосвідомість становить основу можливостей або свідомого ставлення до світу і людини взагалі.

Важливу роль тут відіграє викладання історії України, куль­тури, народознавства, повернення забутих або невідомих імен україн­ських вчених, художників, композиторів, культурних діячів, видатних політиків. Етап національно-політичного самоусвідомлення пов'язаний з громадською активністю. Юнак чи дівчина усвідомлює політичну ситу­ацію, в якій живе та розвивається нація. Становлення національного руху базується на любові до інших інтересів, до рідного краю. Моло­да людина повинна розуміти інших людей, які теж люблять свою націю. При проведенні уроків історії України я використовую різно­манітні форми та елементи нестандартності для того, щоб підвищити ефективність сприйняття учнями навчального матеріалу, зробити уроки більш емоційними і зрозумілими для кожної дитини, домогтися якісно­го засвоєння програмового матеріалу та виховувати в учнів повагу та гордість до минулого свого народу.

Зокрема віддаю перевагу таким нестандартним формам як урок-конференція, усний журнал, урок-подорож, КВК, урок-екскурсія в ми­нуле, урок-мінівистави, урок-лекція, урок-семінар.

Значну увагу приділяю дослідницько-пошуковій роботі з учня­ми, коли учні індивідуально займаються науковою роботою, дослідуючи той чи інший історичний матеріал, та працюючи з додатковою літературою.

ВИНИКНЕННЯ КОЗАЦТВА

Про масове показачення у 30-х р. ХVІІ ст. писав французь­кий інженер на польській службі Г.Л. деБоплан: "козаки люди дос­відчені у всіх взагалі необхідних для життя ремеслян, теслі для будівництва жител і човнів, ковалі, зброярі, кожум'яки, шевці, кравці. Всі вміють добре обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб готувати різні страви, варити пиво, мед, горілку, робити брагу тощо". Отже, основним джерелом стає селянство і міщанство.

Спочатку козакували переважно вихідці з міст і містечок, що пов'язувалось з розвитком уходництва і боротьбою проти татарської агресії, Соціально-економічні і політичні зміни другої половини ХVІ ст. зумовили перехід у козацтво значної частини колишніх бояр і слуг. Водночас посилення соціального і національного гноблення викликало покозачення широких верств селянства і міщан.

Козаки були людьми релігійними. Вони будували церкви і Пустинно-Микільський Самарський монастир, який слугував за госпіталь пораненим козакам, пристанищем старим і немічним.

Майнової рівності серед козацтва не існувало: бідних коза­ків називали голотою, а заможних – дуками. На ранок вони займались господарством, на обід збирались гуртом. Від татар козаки перейняли вживання часнику й цибулі, від молдован-мамалигу. Основні страви були це борщ і вареники. Козаки голили голови, залишаючи довге пасмо волосся на тім'ї, яке закладали за вуха – так званий "оселедець", мали довгі вуса. Похідний одяг був бідний, але домашній парадний дуже багатий і розкішний.

Козацькі володіння розташовувались на берегах рік і річок, і були надзвичайно зручними для заняття хліборобством і скотарством.

На Запорожжі було багато козаків, яких називали "сиднями" або "гречкосіями". Вони жили в зимівках – багатогалузевих хутірських господарствах фермерського типу, де використовувались наймана праця.

Значне місце в господарстві залежних козаків займало скотарство і конярство, розвинутим було рибальство. Козаки займались також бджільництвом, звіроловством. На Запорожжі досить розвинутою була внутрішня і зовнішня торгівля. Головними предметами вивезу були коні, рогата худоба, хутро, риба, сіль, сало, віск, сир. Ввозили головним чином хліб, залізо, смолу, сукна, коноплі, тютюн, горілку.

Найбільш міцним були торгівельні зносини з українськими землями, Росією, Польщею, Кримом і Туреччиною. Запорізькі козаки займались ремеслами: ковальськими, зброярськими, виготовленням сідел.

Дослідники відзначають політичний вплив на козаків військово-лицарської культури середньовічної Європи. З європейським лицарством козацтво єднало: родинний принцип організації братства – побратимство, морально-етичний кодекс поведінки – високий соціаль­ний статус свободи, мужності, відданості товариству і, навпаки, низький статус спокійного способу життя, інститут козаків - труверів і т.д.

Козацтво активно сприяло розвитку освіти, науки, літератури і мистецтва в Україні. Бурхливий розвиток мистецького І літературного життя у ХVІІст., коли козацтво вийшло на широку арену суспільно-політичного життя супроводжувався навіть виникненням нового стилю, який недаремно дістав назву козацького або українського бароко.

ВІЙСЬКОВІ ЗВИЧАЇ ЗАПОРОЖЦІВ

Коли військо Запорозьке виступало у похід суходолом, то поділялося воно на курені, а на полки так, що полк складався з козаків трьох і чотирьох куренів або з охочих козаків від усіх 38 куренів. На ворогів запорожці наступали хутко, у бойовиці були дуже рухливі і, щоб менше страчувати товариства не били всією силою прямо на ворожий табір, а завжди заходили його з боків, навіть забігали ззаду. Билися вони завзято, забуваючи про своє життя, у бранці не давалися і ран своїх не помічали, аж поки падали непритомні. Їм не було для кого й для чого берегти своє життя, бо не мали ні жінок, ні дітей, ні господарства. Зате й ворогам не було од них милосердя – рубали й кололи ворогів, поки у руках ставало сили. У бранці ворогів не брали, хіба що вже набридало лити кров:, коли ж вороги починали тікати, то запорожці гнали їх, аж поки було всіх повистинають, або подавлять кіньми.

За запорозькими звичаями смерть на ліжку вважалась ганебною, навіть карою Божою за гріхи, і через те у бойовиці запорожець не ховався од смерті, а йшов їй назустріч.

Здибавшись з ворогом дуже великої сили, запорожці ставали до оборони, щоб не допустити до себе ворожу кінному, вони обгороджували табір возами і з-за тих возів палили на ворогів з мушкетів, одбиваючись так по кілька тижнів. Якщо вороги дуже насідали, то запорожці ставили за возами у кілька рядів (лав), і поки передня лава палила, задня лава набивала рушниці і передавала переднім, так що кулі летіли дуже рясно. Для того ж щоб не перезкочували возів, запорожці прив'язували віз до воза ланцюгами.

Великі бої запорожці ніколи не починали відразу. Щоб обдивитись краще на ворожий стан та навести ворогів на свій табір.,вони насамперед висилали охочих товаришів на грець, і ті, наблизившись до ворогів, викликали ворожих багатирів битись один на один, а коли ті вагалися, то запорожці починали так висміювати та ганобити ворогів, що здається, й мертвий встав би, щоб обстоювати свою честь. Роздройовані здебільше вороги здебільшого кидалися на козацький табір, а тут їх вітали такою "залізною квасолею", що все поле навкруги козацького табору вкривалося ворожим трупом.

Походи на море давали запорожцям, не більше небезпеки, ніж походи степові. Щоб вийти у море, треба було перш за все якось обдурити турків, що стерегли запорожців на Дніпрі нижче Січі. На острові Тавані з давніх-давен стояла турецька кріпость Аслам-город. З неї турки бачили добре і ліву, вузьку протоку Дніпра, і праву-широку, і коли треба було, палити й на ту й на іншу протоку з гармат. Пізніше, вважаючи на те, що ширшою протокою Дніпра запорожці все-таки вміли проходити у море, турки збудували на правому березі Дніпра проти Аслам-города ще й другу кріпость – Кизикермень, так що запорожцям з того часу доводи­лось проводити повз дві кріпості. Коли й це не помогло, то турки надумали протягти до Аслам-города ланцюги через увесь Дніпр до Кизикерменю на те, щоб як запорожці плитимуть чайками, та зачеплять за ланцюги, так вони бряжчатимуть, а турки почувши брязкіт будуть палити по чайках з гармат.

Щоб і при тій нагоді обдурити турків, запорожці підпливали до тих городів у темну ніч і зрубавши з десяток верб, в'язали з них торок тай пускали його за водою. Торок брязчав ланцюгами, а іноді і розривав їх: турки палили по торокові з гармат, а запорожці підождавши, поки туркам бридне палити, непомітно й нечутно пропливали повз кріпості до лиману.

Щоб спекатися перепони на Дніпрі, всі більш жваві, запорозькі гетьмани починали своє гетьманування з того що йшли походом на дніпровські турецькі міста, поки турки поновляли поруйновані кріпості, запорожцям років 5-6 можна було безпечно виходити у море.

Де лиман сходить с морем запорожцям була друга перепона до походу на море – це Очаків. Тільки там морська протока має завширшки 10 верст, і запорожцям легше було обминати кріпость, а Інколи проскакувати й повз турецькі галери.

Не один раз траплялось що з морського походу поверталося лише половина козаків, а бувало й так, що не було кому навіть звістку з моря подати про те, що все славне товариство, скільки його пішло з Січі загинуло в морі. Ну зате коли похід був щасли­вий, то козаки привозили багато золота, срібла, шовку, зброю і гроші.

СІЧОВЕ ЖИТТЯ

Повернувшись з походу, запорожці поділяли здобич: одібравши ж всяк свою частину, починали гуляти. І перші дні після походу на січовому базарі не вгаваючи грали музики, горіл­ка виставлялася повними кухвами, і запорожці вибивали гопака так, що курява вставала вища куренів. Гульня протяглася кілька днів з ранку до пізньої ночі, поки стомлені козаки не падали на землю і засипали, де хто впав. Далі, коли гультяї пропивали своє добро, січове життя починало наближатись до звичайного – буденного. Військовий осавул або й сам кошовий виходили на майдан і умовляли останні гурти гультяїв покинути вже гульню та йти до куренів обідати або вечеряти. У спокійні ж часи на Січі не дуже пиячили і життя січове складалося по-іншому. Всі запорожці вставали завжди до схід сонця і йшли на річку вмиватися або купатися. Коли всі знову сходилися до куренів і запорожці помо­лившись Богу, сідали до столу та снідали. Після сніданку всяк брався до свого діла: хто латав свою одежу, або правив чоботи, а хто йшов до Дніпра прати свою сорочку. Інші козаки поралися біля своєї зброї або лагодили військові човни. А чимало було й таких, що побравши з військового полка своїх коней, виїздили за січові окопи на герць. Тут же за січовими окопами часто бувала боротьба поміж запорожцями, а часом і кулачки – курінь на курінь. У всякого статечного запорожця був джура. Після всякого татарського нападу на Україну по селах та містах лишились тисячі посиротілих дітей. Запорожці, жаліючи сиріт, брали чимало хлопців з собою на Січ. Хлопці-приймаки за кілька років навчалися всіх запорожських звичаїв. Коли такому хлопцеві минало 12-14 років, той запорожець, що привіз його з України, робив його своїм джурою. Джура чистив своєму названому батькові зброю, ходив біля його коня, їздив разом з ним у походи, приносив під час бою пити й таке й інше.

Коли все товариство збиралося і ставало навкруг столу, отаман голосно читав "Отче наш", і тільки після того всі сідали на ослонах до столу. Після обіду дехто з козаків лягав де-небудь у холодку спати, інші вилежували понад берегом Дніпра, інші ж закликавши до свого гуртку Кобзаря, слухали пісень та дум розпо­відаючи один одному у ті пригоди з свого життя. Надвечір подавалася вечеря – здебільшого після вечері, хто не спав у день, лягав спати, хто ж спав – збиралися на січовому майдані або над Дніпром та співали гуртом пісні, аж поки зовсім погасне вечірня зоря. Під ті музики танцювали гопака.

Всі запорожці вставали завжди до схід сонця і шли на річку вмиватися або купатися. Купалися запорожці не тільки в літку, а й восени, а хто - так і всю зиму. Коли всі знову сходилися до куренів кухарі становили по столах вагани, повні гарячої соломахи (житнє борошно, зварене з водою й засмажене олією), і запорожці помолившись Богу, сідали до столу та, витягти з халяви чобота або з-за пояса всяк свою ложку, снідали.

Після сніданку всяк брався до свого діла: хто латав свою одежу або правив чобота, а хто йшов до Дніпра прати свою сорочку. А сорочка у козака була одна: випере її у річці, обсушить на сонці та й надіває знову. Інші козаки поралися біля своєї зброї або лаго­дили військові човни. А чимало було таких, що, побравши з військового косяка своїх коней, виїздили за сечові окопи на герць.

Так протягався на Січі час до півдня, у південь же на січовій башті палили з гармати, і все товариство поспішалося мерщій до купонів; а там уже на столах парували кілька десятків ваганів з тетерею, що варилася з пшона або житнього борошна на квасі. Біля столу курінному отаманові завжди було місце кінець столу, на покуті під образами, все товариство збиралося І ставало навкруг столу, отаман голосно читач "Отче наш", І тільки після того всі сідали на ослонах до столу.

Опріч тетері, соломахи та риби, запорожці вживали ще галушки, юпку од звареної риби, куліш з салом або з олією, а іноді, хоч і не часто, їли баранину, дичину й інше. Все те варилося й пеклося кухарями на кабицях, що містилися у сінях всякого куреня.

ЯКОМУ БОГУ МОЛИЛАСЬ ЗАПОРПСЬКА СІЧ

С ХV века Украина была разделена между иностранными государствами: ей угрожали, с одной стороны, иноцид – турецко-татарская агрессия, с другой - ополячивание. И вот не имея своего государства, украинский народ создает для своей защиты Казацкое воинство, которое переросло в Запорожскую Сечь – сначала военный, а потом и политический центр Украины. Здесь и сформировалась "Казацкая христианская республика".

Казаки были верующими людьми и строго придерживались православия. На Сечи находили приют люди разных национальностей – украинцы, русские, белорусы, грузины, сербы, болгары и даже турки. Но все желающие остаться там должны были принимать православие.

Главными иконами запорожцев были иконы Покрова Божьей матери, а праздник Покрова Божьей матери, был храмовым на Сечи. Икона Покрова считалась воинской защитницей. Популярен был и культ святого Николая – заступника всех тех, кто "плывет, путешествует и бродит" Духовенство играло в жизни Сечи особую роль – разумеется оно занималось проповеднической деятельностью, но немало священ­ников показали себя истинными героями в ратном деле.

Характерно, что среди основных лозунгов освободительной борьбы украинского народа 1648-1654г.г. был лозунг "Борьба за веру". Решающую роль сыграло казачество во главе с гетьманом Петром Сагайдачним с восстановлением православной церковной иерар­хии на Украине, упраздненной в 1596 г. в результате Брестской унии. По просьбе Сагайдачного иерусалимский патриарх Феофан, возвращающийся из Москвы, посвятил православных епископов на кафедры Украины, Белоруссии и Литвы, а также митрополита Киевского – им стал ректор Киевской братской школы Иов Борецкий.

С конца ХVІІ в. Запорожская церковь считалась духовно зависимой от Межигорского Споло-Преображенского монастыря, который пребывал в непосредственном подчинении патриарха и был выведен из ведомства Синода b Киевского митрополита. Это делало Запорож­скую церковь не только независимой от митрополии, но фактически мало зависело и от патриарха, находящегося далеко от Сечи.

Зависимость Запорожской Сечи от монастыря ограничивалась тем, что монастырь присылал на Сечь священников. Реальным руководителем церковной жизни на Сечи был запорожский Кош, правительство Сечи, которое поставило во главе церкви "начальника запорожских Храмов" Владимира Сокольского. Суров был спрос на Сечи с монастырских священников. Известен случай, когда священник был возвращен в Споло-Поеображенскую обитель лишь за то, что ездил в Киев без разрешения.

Начальнику запорожских церквей предписывалось читать пропо­веди каждое воскресенье и в другие праздники и не по бумажке и только по-украински.

Все духовенство, посланное из Межигорской обители могло оставить на Сечи 1 год, с сентября по сентябрь. Исключение делалось только из "воинской милости" – когда священник уж очень полюбился запорожцам.

Священники не вмешивались в "мирские дела", но обязаны были приносить присягу на верность Кошу. Последнее слово в религии важных церковных дел оставалось за Кошем, а важнейшие дела рассматривались на Раде. К таким вопросам относился и вопрос о строительстве церквей. После Рады 1766 года и до конца существования Сечи в пределах вольностей Войска Запорожского действовало 44 церкви, 13 каплиц, I скита, а в 53 поселениях - молитвенная икона. Церкви были деревянными. Соби­рались заменить их со временем каменными, но эти замыслы не сбывались.

Были на Сечи и походные церкви. Делались они из грубого полотна и брезента и напоминали палатки. Запорожцы возили их за собой, устанавливали вблизи сторожевых постов - "бекетов", а также в местах промыслов. Именно в походной церкви на Микитином Роге отслужили молебны в честь избрания Богдана Хмельницкого гетьманом на Раде в Сечи.

Церковный интерьер, внутреннее убранство отражали отношение запорожцев к церкви. Сечевая церковь отмечалась дорогой разницей, драгоценной утварью, царские врата в церкви Новой Сечи были отлиты из чистого серебра, иконы, писанные лучшими византийскими и украинскими художниками, горели золотым обрамлением, книги были обложены массивными серебром с драгоценными камнями. Помимо церквей казаки за свой счёт содержали в монастыре госпиталь, приют для престарелых казаков. Бывало и так, что после бурной жизни и военных походов иные запорожцы заканчивали свои дни в стенах монастыря.

Кроме того при Самарской и всех приходских запорожских церквях существовали школы для обучения грамоте, письму, Закону Божьему, школы церковного пения.

До наших дней сохранился единственный запорожский храм в Новомосковске Днепропетровской области. Этот большой деревянный собор был построен архитектором Якимом Погребняком без единого гвоздя, поскольку не подобает забивать их в храм Спасителя, распятого на кресте и прибитого к нему железными гвоздями. В 1989 году закончена реставрация церкви и она передана верующим.

Військо Запорозьке не поділялось, як теперішні війська, на піхоту, кінноту та флот. Всякий запорожець, якщо мав коня, був вершником, позбувшись же коня, ставав пішим, коли ж у Січі закликали охочих козаків іти на Чорне море, то й ті, що мали коней, і ті, що їх не мали, ставали матросами і сідали на чайки. Так саме майже всякий запорожець вмів поводитись і біля гармат, і тільки у пізніші часи біля гармат приставали окремі козаки, що вміли найкраще націлятись, і звалися вони гармашами.

Зброя у запорожців була дуже різноманітна: у ХV та ХVІ віках перевагу мали сагайдаки із стрілами, списи, колегій та гаківниці; пізніше ж зброєю запорожців були: рушниці або мушкети, шаблі, списи й пістолі. Опріч того, у всі часи не останню ролю між зброєю запорожців грали чингали, одібрані од турків ятагани й ножі.

Мушкети й рушниці були у запорожців не однакові, а хто яку добув. У одного постріли з рушниці досягали кроків на 100, а у інших й на 300. Шаблі були теж дуже різноманітні: хто не бував ще у походах - мав просту шаблю у дерев'яних піхвах, а хто побував та одняв у татарського мурзака чи у польського пана, той носив шаблю з срібним держалном І у срібних піхвах або у шкіряних, цяцькованих камінцями; кому ж пощастило одібрати зброю у турецького паші, так той мав шаблю часом із золотим держаком, цяцькованим самоцвітами.

Військовим флотом Запорозького Війська були виключно чайки, що звалися також байдаками. Чайки ж запорожці виробляли самі й будували їх так: днище чайки видовбувалося з товстої липи; до того днища прироблялися дубові ребра, а на ребра набивалися боки з товстих дубових дошок. Під боками чайок прив'язувалися товсті в'язанки з очерету, щоб чайка не могла йти на дно, хоч би її зовсім залило водою. З обох боків чайки було по 15-20 весел, посередині ж прироблявся станок з щоглою на одне вітрило.

У найбільших морських походах за часів Сагайдачного у море виходило до 150 чайок, а позаяк всяка чайка піднімала од чотирьох до шести десятків козаків, то у тих походах брало участь біля 7500 запорожців.

ОДЕЖА ЗАПОРОЖЦІВ

Святкова одежа запорожців складалась з жупана з вильотами, каптана кольорового, широких червоних або інших кольорів штанів, пояса з китайки, шапки з виндихи, обшитої навхрест позументом, та з вільчуги (бурки).

У походи запорожці виходили у найпоганішій своїй одежі, з походу ж верталися у тій одежі, яку добували на війні.

Часом напади запорожців на турецькі землі повставали з того, що у них поносилася одежа, що вони, як казали, були "босі й голі", дома ж, під час рибальства та полювання, запорожці здебільшого ходили тільки у найпоганішій своїй драній одежі, крізь котру світилося тіло. Зате коли запорожець виїздив на Україну гостювати, то убирався в кармазиновий жупан, обував червоні сап'янці, вичищав, як скло свою зброю і збрую на коні так, то весь грав і сяяв навдивовижу селянським парубкам та дівчатам. Повернувшись з походу, запорожці поділяли здобич; одіб­равши ж всяк свою частину, починали гуляти. У перші дні після походу на січовому базарі не вгаваючи грали музику, горілка виставлялася повними кухвами, і запорожці вибивали гопака так, що курива вставала вище куренів. Гульня протягалася кілька днів з ранку до пізньої ночі, поки стомлені козаки не падали на землю й засипали, де хто впав.

Те, що запорожці нехтували всяким добром, можна бачити з народної пісні:

Гуляв козак-нетяга сім год ще й чотири

Та прогуляв з-під себе три коні воронії,

І як на дев'ятий год навертає,

А козак-нетяга до города, до Черкас, прибуває.

І що на козаку-нетязі три сермязі:

Опанчина рогозовая, поясина хмельовая,

Сап'янці - видно п'яти й пальці,

Шапка-бирка – зверху дірка,

Хутро голе, околиці Біг має,

Вона дощем покрита,

Травою попита,

А вітром на славу козацьку підбита:

Куди віє, туди й провіває,

Молодого козака та й прохолоджає.

СКЛАД СЛОБІДСЬКИХ ПОЛКІВ ТА ПЕРШІ ПОЛКОВНИКИ

Слобідська Україна не здобула собі відразу автономії, як бачим в Гетьманщині, де автономія Існувала, ще з Переяславської умови 1654 р. Найголовніша причина цієї різниці була в тім, що Украї­на при Хмельницькому в один час прилучилася до Московської держави на вільних умовах, Слобідська ж Україна заселялася поволі. Купки переселенців приходили не в один час. І.Зінківський прийшов у Бєлгород з титулом полковника і поселився у Острогозьку, а потім вже легко було йому стати полковником Острогозького козацького полка, який містив в собі 7 сотень. І полки і сотня мали не одне військове значіння, а окрім того ще й земельне.

Зіньківський був першим полковником першого Слобідського Острогозького полку. З 1667 р. Харківський полк був теж земельною округою. Отаман Харківських козаків був ще і у 1659р. Т. Лавринов. А у 1665р. полковником у Харкові був вже Іван Сірко, кошовий війська Запорізького. Сірко мав владу у тих слободах, котрі з'єдналися з ним у повстанні проти Москви, і ці слободи налітали до округи, з котрої склався Харківський полк – Зміїв, Цареборисів, Маяцьк, Валки, хоча були в Зміївському, а не в Харківському повіті. Харківці ходили на Зміїв, спалили і сплюндрували місто... У Харкові був теж рух проти воєвод та приказних, а Репка був супротивником цього руху і стояв за Москву, і проти Сірка. Після смерті Репка Харківським полковником вибрано було у 1668р. Григорія Донця, котрий раніше був Харківським сотником. Родоначальник Донців був простий виборчий козак Грицько Донець. За часи Григорія Донця Балаклійський полк увійшов до складу Харківського полка (1677р.). У 1685р. із Харківського полка виділився окремий Ізюмський Слобідський полк, і тоді у Харківському полку залишилося 12 міст з 43 селами та деревнями. Бєлгородський воєвода мав великий вплив на назначений полковників Харківського полка.

Охтирський полк склався між 1655р. та 1658р. Його першим полковником був Дмитрій Іванович, а у 1658р. там був вже полковник Іван Гладкий. Охтирським полковником 1668р.був Дем'ян Зіновьев. Першим Сумським полковником був Герасим Кондратьев. Спочатку він був городовим отаманом у м. Суми. Першим полковником Ізюмського Слобідського полка був Грицько Донець. Оттак різними способами та у різні часи склалася доля 5 Слободських козачих полків: Острогозький, Охтирський, Сумський, Харківський, Ізюмський. А основою автономії Слобожанщини були царські жалувані грамоти, котрі видавалися Слобідським полкам.

СКЛАД КОЗАЦЬКОЇ АВТОНОМНІ

Як же по цій автономії був улаштований уряд країни? На чолі полковного уряду стояли виборчі полковники і полкова старшина. Полковника і старшину вибирала сама полкова старшина, а не усе товариство, і не на який там час, а до смерті. Влада полковника була дуже велика: керував цілою округою, стверджував судові постанови, роздавав військові вільні землі. На все те він видавав універсали зі своїм підписом і печаттю. Полковничими клейдонами були: пернач, полкова корогва з Іконою Божої матері чи іншого святого оборонця полка, полковнича печать, полкова музика. Полкову старшину складали 6 чоловік: полковий обозний, суддя, осавул, хорунжий І два писаря.

ПОЛКОВНИКИ СЛОБІДСЬКИХ ПОЛКІВ

Полковники мали у своїх руках велику владу. І нам треба знати, хто були ці люди.

У Харківському полку були полковники: Гр. Донець, Гр. Донець-Захаржевський, Прокофій Куликовський, Г.С. Квітка, М.П. Куликовський.

У Сумському полку: Г.Ксндратьев, А.Кондратьев, І.Онд, В.Кондратьев...

У Охтирському полку: Дем'ян Зінов'єв, І.І.Перекрестов, Х.О.Осипов, К.О.Лесовицький, Г.О.Лесовицький, І.М.Боярський.

У Ізюмському полку: К.Г. Донець-Захаржевський, М.К. Захаржевський, Л.І. Шидловський, І. Квітка...

У Острозькому полку: І. Зінківський, Карабут, Сас, Буларт, Куколь...

Ми мало знаємо звісток про діяльність усіх полковників, але усе-таки треба сказати, що деякі з них справді дуже працювали на користь населення. Особливо це треба сказати про перших слобідських полковників, котрі дуже багато здобули до краю, багато зробили до оборони краю І для його заселення. На перше місце треба поставити Харківського полковника Г.Донця, Сумського – Г. Кондратьева, Острозького – І. Зінківського. Окрім вищої влади була ще й міланська та ремеслича, але вони не уміцнилися як слід на Слобожанщині так, як це було у Гетьманщині.

СЛОБОДСКИЕ КАЗАЦКИЕ ПОЛКИ

С середины ХVІІ до середины ХVІІІ в.в. слободские казацкие полки были важным звеном в цепи казацких войск,, охранявших рубежи России. Возникновение слободских казаков связано с заселением и освоением территории Белгородской и Воронежской областей в ХVІІ в. Начиная с И. Грозного укреплялись южные границы: насыпались валы, рубались засеки, строились крепости, заселялось "дикое иоле". Украинцам переселенным на эти территории выдавалось денежное и хлебное жалование, они же со своей стороны должны были нести службу и прикрывать "государевы окраины" от набегов татар. Переселение создали своеобразную административную территорию и военные органы получившие название слобод.

В 1654г. в церковной вотчине Белгородской церкви св. Николая упоминается, что по р.Харьков и Лопань построились и живут Черкасы, а в 1655г. список харьковских черкас: "состоит 588 казаков, разделенных на 6 сотен, во главе с атаманом И.Ф. Кривощным. Первое упоминание о полковниках в Харькове относится к 1660г., но имя его не дошло до наших дней, а в 1664-1665г. и 1667г. под титулом атамана Харькова встречается имя полковника И. Сирко. Первым полковником чьи полков­ничьи полномочия подтвердились жалованной грамотой царя был Григорий Донец. Почти четверть века стоял он воглаве Харьковского полка. В 1626г. 20 февраля по указу царя было положено основание Чугуевской крепости для охраны южных рубежей Московского государства. В 1630 г. появилась первая группа украинских казаков во главе с гетьманом Яковом Оситряницею, но вследствие внутренних раздоров гетьман был убит и "черкасские дворы со всеми пожитками" отданы стрельцам, которые ножилали здесь "навечно". Таким образом Чугуев возник и развивался, как русский город. Слободские казаки защищали границы от вражеских нападений, но лишь этим не ограничивались.

1695-1696г.г. Слободские казаки состояли в армии Б.П. Йерементьева под командой гетьмана И.С.Мазепы. Слободские казаки участвовали в ВОВ 1700 г. и оказались в отряде Б.П. Йерементьева. Харьковский и Чугуевский полки встали под знамёна Петра и в войне с Карлом XII. В их задачу входила оборона границ края от постоянных нападений противника. Переход Мазепы в шведские лагеря повлиял на способность слободских казаков противостоять противнику. Но в январе 1709г. неприятель вплотную приблизился к слобожанам, отряд шведов столкнулся с отрядом русских и в результате поражения повернул на юг, к Полтаве.

Северная война закончилась в 1721 г. и Петр направил в Харьков послание, в котором говорилось "отправлять празднественное с молебным пением торжество в разные времена троекратно".

ПІДСУМОК У Р О К У

Сьогодні ми з вами познайомились з життям, побутом та звичаями Запорізьких козаків.

Сьогодні важливе місце займає усвідомлення себе, як українців не тільки через теоретичне, зле саме головне через практичну готовність будувати незалежну Українську державу.

Ви, підростаюче покоління, сьогодні доторкнулись до минулого, користуючись допоміжною літературою та історичними документами, підготували малюнки, співали козацькі пісні.

Я впевнена, що ви будете справжніми будівниками незалежної Української держави.

Позакласний захід:

“Козацька слава не вмре,

не поляже

Од нині до віка!..”

Мета. Познайомити дітей з героїчною сторінкою історії України – боротьбою запорізьких козаків з загарбниками, з видатними нашими земляками: вченим Д.І.Яворницьким і кошовим отаманом Іваном Сірком; з художніми творами про Запорізьку Січ і козаків. Виховувати любов до рідного краю, повагу до славних наших предків, патріотизм, віру в щасливе майбутнє України.

Обладнання. Портрет Т.Г.Шевченка, портрети українських гетманів, прикрашені вишитими рушниками, композиція з житніх колосків і калини, чорнобривців; виставка книг з козацької тематики, ілюстрації, репродукція картини І.Ю.Рєпіна “Запорожці пишуть листа турецькому султану”. Вислови українських поетів про Україну і запорожців.

Учитель.

Ми любимо свою Україну за все – і за оту річку невеличку, яка тече з вишневого саду, і за ясні зорі, Чумацький шлях над нашою головою, по якому наші предки мандрували і знаходили шлях у Крим та по морю в Стамбул, за материнську пісню, але найбільш за те, що народилося в душі народу й передається у спадок од покоління до покоління: працьовитість, мрійливість, пісенність, мужність, сміливість, волелюбність. І якщо вже говорити про Україну і українців, то не можна не згадати славного лицарства України – запорозького козацтва.

Було колись – в Україні

Ревіли гармати,

Було колись – запорозці

Вміли пановати.

Пановали, добували

І славу, і волю;

Минулося – осталися

Могили на полі.

Високії ті могили,

Де лягло спочити

Козацькеє біле тіло,

В китайку повите.

Високії ті могили

Чорніють, як гори,

Та про волю нишком в полі

З вітрами говорять.

Було колись – в Україні

Лихо танцювало,

Журба в шинку мед – горілку

Поставцем кружала,

Було колись добре жити

На тій Україні …

А згадаймо! Може, серце

Хоть трохи спочине.

Т.Г.Шевченко

Звучить пісня “Ще не вмерла Україна”

Перша ведуча.

Ось уже минає 5 століть, як у літописах, державних документах, в піснях та думах закарбувалися сторінки героїчної історії Запорізької Січі, козацького війська.

Коли ж викинути з української історії трьохсотлітній літопис козацького війська, забути наших гетьманів, то доля України зникне з політичної карти народів світу. Нас зневажатимуть і говоритимуть, що ми не спромоглися мати своєї держави і зараховуватимуть до неповноцінних народів.

Проте Запорізька Січ була, і була вона великою християнською демократичною республікою. І в усі часи слово “козак” означало вільну людину.

Друга ведуча.

Одним із найвідоміших вчених, для якого історія козаччини була головною працею всього життя був академік, фольклорист, етнограф і археолог Дмитро Іванович Яворницький. З його праць нам стало відомо про життя і побут запорізького козацтва, про територію і кордони Запорізької Січі, її природні умови, про боротьбу з загарбниками, сухопутні та морські походи козаків.

З праць Яворницького ми дізнаємося про те, що починаючи з ХVІ століття не минало й року, щоб татари не здійснювали набігу на Україну. Вони забирали в неволю по 5, 8, 15 і навіть 55 тис. християн.

… Зажурилась Україна,

Бо нічим прожити,

Витоптала орда кіньми

Маленькії діти,

Котрі молодії –

У полон забрато;

Як забрали, то й погнали

До пана, до хана …

Становище нещасних невільників і в дорозі, доки їх вели в Крим, і на чужині було справді жахливим.

Учениця.

Червоніють маки, червоніють кров*ю –

Кров*ю, що лилася ріками віки,

Червоніють маки ген по Придніпров*ю

Як козацька слава з Божої руки.

І вогнем гарячим за турецьким морем

Пламеніють маки скрізь напровесні

У своїм незмінно вічному повторі,

Як серця лицарські – щирі й вогняні.

І в Криму татарським – скільки кинеш оком –

Мов стяги червоні, майорять навстріч:

Маки … Маки … Маки …

як бої жорстокі

За Вкраїну рідну і за матір Січ …

Третій ведучий.

На Січі можна було зустріти багато народностей. Козаками могли стати українці, поляки, литовці, білоруси, росіяни, болгари, турки, татари, євреї, калмики, німці, французи, італійці, іспанці, англійці.

Кожному доступ у Січ був вільний за таких 5 умов: бути вільною й нежонатою людиною, розмовляти українською мовою, присягнути на вірність російському цареві, сповідати православну віру й пройти певне навчання.

Сценка.

Ведучий.

Приходить хлопець на Запорізьку Січ і проситься, щоб його прийняли в козаки:

- Панове козаки, прийміть і мене до свого гурту, вірою і правдою служитиму і від ворога Вітчизну боронитиму.

- Е, хлопче, не поспішай. Подивимось спочатку чи вмієш ти кашу варити?

- Вмію.

- Що то, значить молодість, який впевнений. Дивись же, вари так, щоб не сира була й не перекипіла. А ми підемо косити. Коли зготуєш, поклич нас. (Беруть коси і йдуть. Ховаються. Хлопець варить кашу, потім кличе козаків, а вони не відгукуються. Тоді він починає нарікати:)

- От горечко, занесла мене нечиста сила до цих запорожців! Краще було б вдома сидіти. Ох, бідна моя головонька!

(Козаки підходять до хлопця і дають йому грошей на дорогу, кажуть:)

- Іди собі! Нам таких не треба!

А інший хлопець зварить кашу й починає кликати козаків.

І каже:

- Ну то й дідько з вами, мовчите, то й мовчіть! Я й сам можу кашу їсти!

(Починає молотити кашу. Запорожці підходять, а він на них)

- Де вас чорти носили, панове? Кликав я вас, кликав, та й захрип, а тоді, щоб не вистигла каша, почав сам їсти.

(Перезирнулися запорожці і кажуть)

- Ну, вставай! Годі тобі бути хлопцем! Тепер ти рівний нам козак! Так будеш козакувати? Не передумав?

- Буду!

- А який курінь хочеш?

- Та й сам не знаю.

(Один козак обзивається)

- Нехай іде до мене!

- Ну козакуй же, та якщо коли гріх який і був, то більше, щоб не було. От рибаль собі, а на грабунки не ходи …

Ведучий.

Новачкам, які приходили на Січ, давали жартівливі призвиська, які відповідали смішним рисам козаків: Півторакожуха, Непийпиво, Неїжмак, Лупиніс, Загубиколесо, Задерихвіст, Держихвістпістолетом. Людину малого зросту вони, в силу свого гумору називали Махиною, великого зросту – Малютою.

Друга ведуча.

Протягом свого понад двохсотрічного існування козаки змінили вісім Січей (Хортицька, Базавлуцька, Томаківська, Микитинська, Чортомлицька, Олешківська, Кам*янська, Нова).

За ці роки змінювалися і мужні полководці Січі: отамани та гетьмани. Вони то гинули від куль турків, татарів, польської шляхти, то першими прокладали трагічний шлях до Сибіру, на Соловки, в Петропавловську в*язницю.

Виникнення Запорозьської Січі пов*язане з подвигами знаменитого Байди. Крізь бурхливі століття пронесли українські кобзарі пісню про відважного козака Байду, який пішов на мученицьку смерть, не зрадивши рідної землі.

Учениця. “Пісня про Байду”

Друга ведуча продовжує:

Хто ж він, Байда? Це вождь українських козаків, мужній та відважний князь Дмитро Іванович Вишневецький. Саме під його командуванням відбулися перші гучні сухопутні й морські походи на Крим і в Туреччину.

Перша ведуча.

А хто не чув про Івана Сірка, якого 8 разів обирали кошовим отаманом Чортомлицької Січі? У 55 битвах брав участь Сірко за своє військове життя і завжди, за винятком однієї битви, виходив переможцем. Того Сірка, який був грозою турків і татар, страхом ляхів і гордістю запорозьких козаків, який був такий страшний татарам, що ім*ям його вони лякали дітей своїх неслухняних; того Сірка, на загибель якого султан особливим фірманом наказував правовірним молитися у мечетях. Для запорожців він був таким дорогим, що кістки його вони 5 років возили в труні, а затим відрізали в небіжчика руку, засушили її і возили з собою у походи, щоб старахати нею ворогів і перемагати їх у боях.

Кремезним мужнім велетнем зобразив Івана Сірка художник І.Рєпін на своїй славнозвісній картині “Запорожці пишуть листа турецькому султану”.

Звучить козацька пісня.

На сцені картина І.Рєпіна.

Учень.

Клекотить товариство чубате,

Клекіт буйний такий – аж до неба.

На найвищому рівні козацької дипломатії

Листа написати треба.

Писар упрів, спотикаються пера,

Вже достобіса списав паперу,

А воно – нечестивцю на лихо –

Ціла злива дошкульного сміху.

Аж клекоче Дніпро, аж тріщать комиші,

А козацтво реве: “Пиши!”

А один козарлюга дуже грамотний був,

Нагло писаря відсунув і собі щось уткнув,

Тут вже писар скипів:

“Що ж це, браття, за діло!

По паперу мов стадо ходило”

Руку звів кошовий отаман Сірко

Й вмить, мов блискавка, - тиша

“Це ж, панове, чернетка лише,

чистовик ми шаблями напишем!”

Як бабахнуло: “Слава!” (козацьке “ура”),

Стали горами хвилі на грудях Дніпра,

І сміялись пістолі, і шаблі раділи,

Бо було тоді слово одежею діла.

Перша ведуча продовжує:

Іван Сірко наш земляк, він син козака з Мерефи:

Під Харковом, у Мерефі,

у святу неділю

Задзвонили в храмі дзвони,

наче на весілля.

Та не брались молодята –

була інша справа:

Зі святим хрестом вінчалась

України слава.

Безлік переказів та легенд існує про нього. Ім*я його легенди пояснюють по-різному.

Сценка.

Два козака розмову ведуть:

1-й: А чув, Панасе, чого нашого отамана Сірком називають? Виявляється, він з зубами народився, і коли його проносили біля столу, на якому були пироги, то він схопив зубами пиріжок і з*їв. У народі й прокотилася чутка: такий гризтиме ворогів, як пес Сірко.

2-й: Та хто його знає, може й так воно було. А я чув, що Сірко перемагав не тільки людей, а й чортів. Річка Чортомлик нібито тому так зветься, що в ній Сірко убив чорта, який хлюпався у воді. Чорт тільки мликнув ногами, коли наш кошовий луснув його з пістоля.

1-й: Оце козарлюга, так козарлюга. Недарма називають його басурмани Урус – шайтаном.

Третій ведучий

Не можна не згадати і про гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного. Його ім*я знала добре не тільки вся Україна, а й Туреччина.

Друга ведуча.

Не можна не сказати і про гетьмана Богдана Хмельницького? Це під його керівництвом козаки вигнали з Правобережжя й Лівобережжя України польську шляхту. А в 1649 році виникла козацька держава Богдана Хмельницького.

Перша ведуча.

Не може не вразити й трагічна, але велична доля гетьмана Павла Полуботка, закатованого в Петропавловських підземеллях.

Відомо, що до тяжко хворого гетьмана восени 1724 року прийшов у в*язницю цар, який, певно, відчувши докір сумління, вирішив зласкавитися над цим мужнім чоловіком. Та Полуботок відкинув ласку свого гнобителя, мовивши: “За невинне страждання моє і моїх земляків будемо судитися у … Бога нашого: скоро станемо перед ним, і він розсудить Петра з Павлом”. Невдовзі гетьман помер, а через якийсь час і його кат – Петро І.

Для всіх їх - простих козаків – мужніх захисників і прославлених гетьманів Січ була матір*ю, а Великий Луг батьком. А степ та воля – козацька доля!..

Третій ведучий.

А тепер дітей козацького народу

У наше коло викликаєм

Їх перевірити жадаєм

Поведем таку ми річ:

Що ви знаєте про Січ?

І про нашу Україну?

Розкажіть усім нам сміло.

1-й учень.

Знаєм ми, що славна Січ

Ворогам ішла навстріч,

Рідну землю захищала

І народ наш прославляла!

Лиха ж отчий край зазнав

(Не бажаємо нікому)

Людолов нас чатував,

Щоб позбавить свого дому.

2-й учень.

Бранців до галер кували

Ржею злоби пожирали …

Шляхта їх вогнем пекла,

На тортури прирекла.

Цар Петро і Катерина

Зневажали наш народ.

Горювала Україна

І тужила Україна

Під п*ятою у заброд.

3-й учень.

Але наш народ боровся …

І Хмельницький в нас знайшовсь,

І Сірко, і Дорошенко,

Й Полуботок, й Морозенко …

Рабства каламутну ніч

Переборювала Січ.

Козаків боялись зайди,

Бо була в них сила Правди!

Третій ведучий.

А що говорить вам – козак -,

Це крилате, горде слово?

Чом завжди буває так,

Що світлішає від нього?

Учні (козачата) разом:

Козаки – це вільні люди!

Козаки – безстрашні люди!

Козаки – борці за волю,

За народну щасну долю!

1. Козак – чесна, смілива людина,

Найдорожча йому – Батьківщина!

2. Козак – слабкому захисник,

Цінити побратимство звик!

3. Козак – усім народам друг,

І лицарський у нього дух.

4. Козак вкраїнську любить мову.

Він завжди здержить своє слово!

Третій ведучий.

Пам*ятайте ж

Як воля кувалась,

Як царі й султани кляті

З козаків знущались.

Воля кров*ю умивалась,

“А спала на купах,

На козацьких вольних трупах!”

Т.Г.Шевченко

Друга ведуча.

Далекі походи, важкі шляхи, страшні сутички з лютими ворогами були причиною того, що козаки далеко не завжди поверталися на любу їхньому серцю Україну, під затінок кучерявих вишень та під рясні кущі червоної калини. Чимало їх дочасно гинуло у диких степах від ворожої кулі чи від удару шаблі-яничарки.

І марно тоді чекала дівчина свого коханого на Україну: не один день навесні стояла вона у саду під калиною і задумливо дивилась в далечінь; не одну хустинку вона вишила для свого козаченька … Уже повернувся з походу один козак, повернувся другий і третій, а її милого нема та й нема …

Звучить пісня.

Друга ведуча.

Та недаремно боролись і гинули козаки.

Учениця.

… Ріки крові пролилися за те,

щоб дитина

У краю батьків прекраснім

росла, як людина.

Щоб нащадки мову рідну,

милозвучну, щиру –

Скарб народу найдорожчий –

берегли всім миром,

Щоб творця землі всієї і моря,

і неба

Чужим словом прославляти

не було потреби,

Щоб Дніпро – Славута вічно з

волею святою

Напував весь рід слов*янський

живою водою,

Щоб буяли квіти й трави,

колосились ниви

Й обмивали край наш

з неба тільки добрі зливи.

Перша ведуча.

Т.Г.Шевченко нагадував ще своїм сучасникам, що вороги українського народу намагаються затерти історичну пам*ять, вікопомні сліди українських гетьманів і козацтва, наших національних героїв.

Але наперекір всьому історія жива, а разом з нею не вмирає й пам*ять про славне минуле нашого краю.

Друга ведуча.

Нашої заслуги в тім не бачу,

Нашої не знаю в тім вини,

Що козацьку бунтівливу вдачу

Нам лишили предки з давнини.

Нам і те не добавляє слави,

Що вони від чужеземних сил

Заступили землю кучеряву

Горами високими могил.

Бо коли, закохані в минуле,

Прокуняєм свій великий час,

Наша лінь нікого не розчулить,

Слава ж та відмовиться від нас.

Спогади, докучливі, як нежить,

Що тій славі принесуть нове?

Тільки тим історія належить,

Хто сьогодні бореться й живе.

(В.Симоненко. “Нашої заслуги в тім не бачу” …)

Учитель.

Тож, друзі, борімося за відродження рідної мови, національної культури, нашої духовності, проникаймо в таємниці історії.

Любімо Україну, шануймо її народ і себе. Хай кожен з вас добрими ділами стверджує, що козацькому роду нема переводу і, що слава козацька не вмре не поляже од нині до віка!

Звучить пісня “Розлилися круті бережечки”

(“Червона калина”).

Година спілкування

ТЕМА: «Вибір професії адвоката»

МЕТА: Виховувати у дітей повагу до різних професій. Націлювати на здобуття

професії адвоката.

ПЛАН 1. Характер роботи.

2. Умови роботи.

3. Наймання.

4. Перспективи.

Хід уроку

Адвокат- повірений у судових справах, захисник на суді. Одним з головних завдань адвоката є захист однієї із сторін на кримінальному або цивільному суду.

Захисник намагається використати усі надані законом засоби та способи судового захисту з метою виявлення обставин які дозволили виправдати б звинуваченого або пом ̉якшити йому покарання.

Для ефективного виконання функції захисника закон надає адвокату чимало можливостей. Він може спілкуватися з обвинуваченим віч-на- віч не розголошуючи змісту бесід, знайомитися з усіма матеріалами справи, надавати докази, виражати недовіру судді, прокуратурі слідчому, опротестувати дії слідчих органів .

Детальніші аспекти роботи адвоката залежать від його спеціалізації. Хоча всім адвокатам доводиться бутиприсутніми на судах, одні з них проводять більше часу в судових залах, ніж інші. Від адвокатів . які спеціалізується на судових процесах, вимагається діяти миттєво, приймати рішення, доступно і впевнено говорити, знати правила судочинства. Більшу частину часу вони вишукують інформацію, збирають свідчення вивчають приценденти, щоб знайти способи протистояння звинуваченню, висунотому клієнтові.

Інша спеціалізація адвокатів- це випадки банкрутства, засвідчення заповітів та міжнародне право. Деякі адвокати виступають за права компаній, підприємств фірм. Але більшість адвокатів працює з приватними особами в кримінальному та громадському праві.

УМОВИ РОБОТИ

Більшу частину часу адвокати проводять у офісах, бібліотеках, залах суду.Їм часто доводиться їздити, збираючи інформацію. Робота адвокатів потребує багато напруження особливо на передодні судочинства коли необхідно бути в курсі

Останніх змін законодавства.

НАЙМАННЯ

Адвокати працюють у державних установах, або займаються приватною практикою. Багато з тих хто отримав юридичну освіту, викладають в вузах, займають керівні посади на підприємствах, працюють у правоохоронних органах.

Адвокати обслуговуються а колегія адвокатів. Для здійснення приватної адвокатської практики треба отримати лицензію Міністерства юстиції.

Професія адвоката вимагає наявності вищої освіти на рівні не нижче спеціаліста. Освіту можна отримати на юридичних факультетах університетів. Адвокат повинен знати чинне законодавство, кримінально- процесуальний кодекс, цівільне, трудове фінансове та адміністративне право.

В процессі навчання студенти юридичних факультетівспеціалізуються на певній галузі права. Процес навчання та набуття фахових знань не закінчується університетом, оскільки адвокат повинен бути в курсі нових постанов та законів, змін у законодавстві. Адвокатам повинна бути притаманна швидка реакція. Вміння логічно обгрунтовувати свої аргументи. Для цього потрібно мати розвинуте абстрактно-логічне мислення, рівень інтелекту не нижче середнього. З перевагою невербального, адвокатам необхідна розвинута оперативна, короткочасна та тривала пам ̉ять, висока концентрація, стійкість уваги.

Протипоказання: психічні захворювання, склероз, хвороби органів зору та слуху, дефекти мови.

ПЕРСПЕКТИВИ

Формування ринкової економіки в умовах неадекватного нестабільного законодавства та інші чинники призводять до зростання порушень карного, цивільного, трудового законодавства Збільшення числа судових процесів вимагає значної чисельності адвокатів.

Крім професійної кар ̉єри, адвокати мають добрі перспективи обіймати керівні посадив комерційних фірмах, недержавних фондах та ін. Розширення мереж приватних навчальних закладів юридичної спрямованості потребує великої кількості викладачів- юристів.

Споріднені професії : арбітр, журналіст, агент з відкриття патентів, політик, спеціаліст з права власності .

ГОДИНА СПІЛКУВАННЯ

Тема: «Ваша майбутня професія»

Мета: поширити уявлення учнів про професії людей, результатами праці яких найчастіше користуються у повсякденному житті.

ПЛАН

1. Використання професії.

2. Великі зусилля роботи ветеринарів.

3. Які знання потрібні ветеринару.

4. Вузи, які готують ветеринарів.

ХІД УРОКУ

Досвід ветеринарів застосовується головним чином у твариництві. Вони працюють у сільському господарстві: на фермах, кінних заводах тощо. Крім того їхня допомога потрібна домашнім тваринам з цирків та зоопарків. Ветеринари допомагають вирощувати та доглядати свійських тварин і птахів, дають професійні поради скотарям і фермерам. Чимало з них займається дослідженням, зокрема перевіркою безпечності кормів. Деякі співпрацюють з ученими, які вивчають питання попередження і лікування людських хвороб.

Ветеринари піклуються про кімнатних тварин, домашню худобу, спортивних і лабораторних тварин та захищають людей від хвороб, що переносяться тваринами. Вони встановлюють медичний діагноз, лікують зовнішні поранення, виявляють та зрощують переломи, виконують хірургічні операції, призначають та виписують, ліки і вакцинують тварин. Ветеринари також дають поради господарям, як вирощувати та доглядати тварин.

Ці спеціалісти допомагають попередити хвороби тварин: де які з них, як-от сказ,можуть передаватися людям. Певна частина ветеринарів спеціалізується на епідеміології чи патології тварин досліджуючи хвороби, що передаються через корм, і працює з проблемою залишків гербіцидів та антибіотиків у продуктах твариництва, що використовуються для харчування людей. У процесі роботи ветеринари оглядають тварин, встановлюють діагнох хворим, лікують, проводять щеплення.

Сценарій

виступу команди “Козачата” Глибоківської ЗОШ І-ІІІ ступенів

на змагання “Козацький гарт”

За шляхами, за дорогами,

За Дніпровськими порогами,

За лісами за високими

Наші прадіди жили.

Мали Січ козацьку сильную,

Цінували волю вільную

І Вкраїну свою рідную,

Як зіницю берегли…

Добрий день вам, люди добрі!

Ви послухайте Глибоке!

Раді ми Вас привітати,

Щастя та добра бажати!

Нумо, хлопці, покажіться!

А ви, друзі, подивіться,

За якого вболівати

Ви прийшли на наше свято?!

Поведу таку я річ…

Що ви знаєте про Січ?

І про нашу Україну?

Знаєм, Запорізька славна Січ

Ворогам ішла навстріч.

Рідну землю захищала

І народ наш прославляла!

Лиха ж отчий край зазнав…

(Не бажаємо нікому)

Людолов нас чатував,

Щоб позбавить свого долу.

Бранців до галер кували,

Іржею злоби пожирали…

Шляхта нас вогнем пекла,

На тортури прирекла.

І Петро, і Катерина зневажали наш народ.

Горювала Україна під п’ятою у заброд.

Але наш народ боровсь…

І Хмельницький в нас знайшовсь,

І Сірко й Дорошенко,

Й Полуботок, й Морозенко.

Рабства каламутну ніч

Переборювала Січ.

Козаків боялись завжди,

Бо була в них сила Правди!

Що говорить вам “козак” –

Це крилате горде слово?

Чом завжди буває так,

Що світлішає від нього?

Козаки – це вільні люди!

Козаки – безстрашні люди!

Козак – чесна, смілива людина,

Найдорожчі йому – Батьківщина!

Козак – слабкому захисник,

Цінити побратимство звик!

Козак – усім народам друг,

І лицарський у нього дух!

Козак – це той, хто за освіту,

Хто прагне волі і блакиту!

Козак – українську любить мову,

Він завжди тримає слово!

Козак там, де добра справа,

Де доблесть, слава та гарна забава!

Знаєте, як наші предки

У бої ходили,

Як за честь України-неньки

Голови ложили.

Пам’ятайте і ви, друзі,

Як воля кувалась,

Як царі й султани кляті

З козаків знущались.

Присягайте, що Україну

Будете любити,

Що віллєте в неї славу,

Щоб розвеселити.

(Всі разом співають пісню “Гей, у лузі червона калина похилилась”)

Гей, у лузі червона калина похилилась,

Чогось наша славна Україна зажурилась.

А ми тую червону калину підіймемо,

А ми нашу славну Україну

Гей, гей, розвеселимо!

Не хилися, червона калино, маєш білий цвіт,

Не журися, славна Україно, маєш добрий рід.

А ми тую червону калину підіймемо,

А ми нашу славну Україну гей, гей, розвеселимо!

Ми всі пам’ятаєм, якого ми роду

Козацьких далеких часів,

За працю, свободу, за щастя народу,

Тобі, Україно, наш спів.

Як квіти у гаю барвисті та пишні,

Ми всі – українська сім’я,

Ми будемо творити, учитись,

Бо світить нам вільна зоря.

Бо прадіди наші свободу любили,

Вели у майбутнє синів,

І нам, їх нащадкам, вони заповіли,

Вкраїну любити, як дім.

Хай сонце нам сяє ясне в високості

І землю плекає святу.

“Козацькому роду нема переводу” –

Я в серці ту клятву ношу.

- А що найдорожче у козака?

- Воля

- А цінує козак над усе, навіть над життя?

- Україну!

- Ці заповіти пам’ятали наші предки, захищаючи наш край від іноземної навали.

· Рідний край – земний рай.

· Свій край, як рай, а чужа країна, мов домовина.

· Дон – Доном, а найкраще дома.

· Кожному мила своя сторона.

· За рідний край – хоч помирай.

· Або будем на Україні-Русі, або пропадем усі.

· Нуте, браття, або перемогу добути, або дома не бути.

· Кожен край має свій звичай.

· Який народ, такі й порядки.

· Козака потилиця – панам-ляхам не хилиться.

· Кров не вода – розливати шкода.

· Кров не водиця, проливати не годиться.

· Слава не поляже, а про себе розкаже.

· До булави треба й голови.

· Без зброї слабі й герої.

· Степ та воля – козацька доля.

· Де козак – там і слава.

- Щоб козаками стати треба не тільки багато знати, бути сильними і кмітливими

- Щоб козаками стати, треба ще бути умілими, кмітливими, розумними

- Заповіти козацької мудрості пам’ятаймо й сьогодні.

· Люби свою Батьківщину, материнську мову, неньку Україну.

· Шануй віру і звичаї свого народу.

· Май національну і людську гідність, будь готовим захищати слабших, турбуватися про молодших, зокрема дітей.

· Виховуй шляхетне ставлення до дівчинки, жінки, матері, бабусі, оберігай їх людську честь і гідність.

· Слухай накази отамана, поважай старших та поради наставників.

· Будь вірним українській національній ідеї, принципам української національної моралі і духовності.

· Відстоюй повну свободу і незалежність особистості, народу, держави.

· Зміцнюй свій характер і волю, будь терплячим і дисциплінованим.

· Будь хоробрим і відважним, мужнім і невтомним.

· Понад усе цінуй козацьку честь.

· Будь лицарем по відношенню до супротивника, зневажай жорстоких.

· Будь ревним охоронником рідної природи.

· Бережи традиції Українського козацтва, охороняй пам’ятки історії і культури свого народу.

- В нашій школі зберігаються славні козацькі традиції. Велика увага приділяється здоровому способу життя.

- І це вважається головним

- Бо який то козак, в кого слабке здоров’я?

- Відомо, що здоров’я людини більше ніж на 50% залежить від способу життя.

МИ ЗА ЗДОРОВИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ

- Адже тільки здорова дитина досягає успіхів у навчанні

- Адже тільки здорова дитина добре розвивається фізично

- Адже тільки здорова дитина має врівноважений психічний стан

- Ми щирі послідовники козацької мудрості, яка дуже влучно говорить про здоров’я

- Бережи одяг новий, а здоров’я поки, молодий

- Як нема сили, то світ не милий

- Здоровому – все здорово

- В здоровому тілі – здоровий дух

- Все можна купити, крім здоров’я

- А ми всі хвороби попереджаємо спортом

- Достойно граємо у футбол, баскетбол

- Любимо розумові ігри – шахи і шахмати

- А бігаємо як – не зупинити. Особливо на перервах

- А після уроків біжемо до СПОРТЗАЛУ!

- Кожен учень Глибоківської школи знає і намагається виконувати

КОДЕКС ЗДОРОВ’Я

- Дотримуйся правльного режиму дня

- Займайся вправами і спортом

- Не пали

- Не вживай наркотиків

- Не зловживай алкоголем

- Правильно харчуйся

- Дбай про моральну гігієну

- Гумор – одна з важливих передумов доброго здоров’я

- Не забувай, що треба вдосталь спати

- Контролюй свою фізичну форму.

А головне займайся спортом.

- Ось такі в нашій Глибоківській школі козачата

- Вам перш за все здоров’я бажаємо

- Минуле не забуваємо

- Україну прославляємо

- Полюбляємо танок, пісню, жарт

- Цінуємо козацький гарт

- До музею історіїї дорогу знаємо

- Промінці фольклору вірно оберігаємо

- Рідну землю пізнаємо повсякчас

- Щиро вірим, що в Україні буде все гаразд.

- Не хились, червона калино,

Маєш білий цвіт

- Не журись, славна Україно,

Маєш добрий рід.

Пісня

На цьому виступ команди Глибоківської ЗОШ завершено.

Бажаємо всім успіхів!

СЦЕНАРІЙ

ДО ДНЯ ВИВОДУ ВІЙСЬК З АФГАНІСТАНУ

( Звучить музика)

- Сьогодні у нас незвичайна лінійка 15 лютого 1989р. день виводу радянських військ з Афганістану

Ми всі зібралися тут, щоб відзначити

22-гу річницю виводу військ

та вшанувати пам ̉ять тих, хто не повернувся з цієї війни.

- Далекий грудень 1979 року... Далека та чужа країна Афганістан.... Безглузда війна.... Скільки смертей, скільки горя за 10 років. Проте ця безглуздість не применшує героїзму наших воїнів там, в Афганському пеклі. Ніхто та ніщо не має бути забутим, аби не забути – треба

пам ̉ятати, а щоб пам ̉ятати треба знати.

ВСІ Знати і пам ̉ятати.

( звучить пісня про Афганістан)

- Молоді люди йшли туди не за орденами і медалями, свято вірячи в те, що виконують інтернаціональний обов ̉язок.

- Ця війна триває і сьогодні, але вже без участі наших солдат, а тоді ідучі у те пекло вони вірили що несуть визволення народу Афганістану, вони вірили що не йдуть вбивати, а захищати. Офіційно це не називали війною. А всього лише воєнною компанією, але ця компанія вимагала великих жертв.

- Скільки невиправданих смертей, горя принесла та далека війна на далекій землі сюди, в Україну.

Скільки її синів пройшло крізь те пекло.

- Очі туманить ядуча сльоза,

Руки скувала утома,

Палить їй душу афганська гроза-

Син не вернувся додому.

В неї він був ясночолий, як світ,

Сонячно так усміхався,

Ще й 20 не було йому літ....

Юним на вік і зостався.

- Летіли в Україну « чорні тюльпани» з цинковими гробами. Сивіли від горя батьки і матері, сиротіли діти.

- серед цих загиблих юнаків був і учень нашої школи Довгар Олександр Анатолійович.

- Он жил в селе не очень знаменитом,

В крестьянской хате и семье большой,

Здесь на виду все , и всегда открыто,

И Саша рос с распахнутой душой.

Ходил он в школу в Лукьянцах сначала,

Потом учился в Кировской пять лет,

Успехи, неудачи - все бывало,

Но всюду оставлял он добрый след.

Играл он с сестрами, потом работал в поле,

Родителям по дому помагал,

Не посвоей, конечно, доброй воле,

Как дети все болел недомагал.

Он был, как все мальчишки, неприметным,

Родителей ничем не огорчал.

Учился средне, был всегда приветлив,

Никто Героя в нем не замечал.

И незаметно дни те пролетели,

И вот уже зовет военкомат,

Сменили юноши костюмы на шинели,

Прижав к груди холодный автомат.

На верность родине присягу принимают

Вчерашние мальчишки на плацу,

И каждый юный воин понимает,

Что эта клятва матери, отцу.

- 30 вересня 1983 року Олександр прибув у воєнкомат, а через декілька днів уже опановував солдатську науку в навчальному центрі- йому належало стати розвідником.

- Став Олександр розвідником, та ще й кулеметником, ступив на афганську землю: розвідрота Джелалабад.

- Олександр побував на п̉ яти бойових операціях. Поводив себе в бойовій обстановці сміливо, за що був представлений до нагороди.

- Тут поджидает смерть за поворотом,

За каждым выступом , за каждою горой

И возвращаются «домой» не полной ротой

Живой и мертвый – все равно герой

И в горы снова наш идет отряд

По узкой тропке, что змеею вьется,

Где пули душманские воют и свистят,

И кто-то назад не придет, не вернется

- 18 квітня 1985 – го року Олександр під час бойової операції загинув на полі бою..

- Ховали інтернаціоналіста,

Блищала глухо цинкова труна,

Нестерпно пахло тополиним листом

І плач дівочий танув, як струна.

Руда земля розверзлась чорнорото.

Чекає хижа мовчки на своє,

А мати на колінах обмацує труну:

« Чи ж там він є ?!!!».

Стоять, відводять очі в бік солдати

І шепотить сержантик ледве чуть:

« Не велено... Не можна відкривати... не велено...»

Уже струмки течуть,

Уже весна така глибока, рання.

Учора вже летіли журавлі.

Таке врочисте вийшло поховання.

Школярки стоять, учителі.

В селі ховали воїна – солдата,

У мирному вкраїнському селі.

Олександр Анатолійович Довгар похований у селі Лук ̉янці де проживають його батьки.

- На знак вшанування світлої пам ̉яті тих хто віддав своє життя, увійшов у безсмерття схилимо голови і вшануємо їх хвилиною мовчання

( хвилина мовчання)

- Мама, тебе эти строки пишу я,

Тебе посылаю сыновний привет!

Тебя вспоминаю, такую родную,

Такую хорошую – слов даже нет!

- Читаешь письмо ты, а видишь мальчишку,

Немного лентяя и вечно не в срок,

Бегущего утром с портфелем под мышкой,

Свистя беззаботно на первый урок.

- прости меня, мама, родная, прости,

Что писем пишу до обидного мало.

Я, мама, десантник, а значит в пути

Лечу вертолетом, взбираюсь на скалы.

- ты догадалась, где твой служит сын,

Я не могу писать тебе об этом.

Нас много здесь. Я , мама, не один.

У вас зима а тут в разгаре лето.

Україна завжди пам ̉ятає своїх синів. 160 тисяч солдат і офіцерів були відправлені на афганську війну, 766 чоловік з Харківського району, 9960 не повернулись додому, 51 інвалід мешкає у Харківському районі.

Ветерани афганської війни в нелегкому сучасному житті повсякденно виявляють мужність, поміркованість, організованість. За роки, що минули, колишні молоді солдати вже стали зрілими особистостями. Серед них є і наші односельці: це головний лікар амбулаторії

Ступа Олександр Миколайович, голова Глибоківської сільської ради Кудіков Юрій Миколайович

Косов Василь Кузьмич

Сінельнік Сергій Іванович

Клименко Володимир Володимирович

Ященко Віктор Костянтинович

- Покоління воїнів – афганців пройшло кривавими дорогами афганської війни, залишаючи на них життя і біль втрат. Ми це пам ̉ятаємо. І на підтвердження цього стоять сотні пам ̉ятників та пам ̉ятних знаків по всій Україні.

- Шановні воїни – інтернаціоналісти, ми пишаємося Вами, горді тим, що поруч із нами живуть мужні, відважні, рішучі чоловіки. Здоров ̉я Вам, сімейного благополуччя, і пам ̉ятайте, що час – найкращий лікар для душі та телесних ран. ( звучить пісня)

Сценарій

лінійки « Біль і пам ̉ять Чорнобиля»

І. ВЕДУЧИЙ: Чорнобиль .... минуло 29 років. Тепер це слово знає весь світ. Чорнобиль – це мука і трагедія, це подвиг і безсилля, це пам ̉ять, це наш нестерпний біль. Серед природних і техногенних катастроф, які сталися упродовж історії людства, Чорнобильська займає особливе місце. Вона засвітчила всемогутність і безсилля людини.

ІІ. ВЕДУЧА: Чорнобиль походить від назви різновидності гіркого полину- чорнобилки. Спочатку так і називалося давнє населення, потім місто, а за ним сучасна атомна електростанція.

Полин, чорнобильник, чорнобиль....

Гірка трава моя, це ти

Чомусь подумала, що обмаль

Мені твоєї гіркоти

ІІ. ВЕДУЧА: Ту мирну весняну українську ніч на берегах Прип ̉яті люди ніколи незабудуть. Вона була , як зараз усім здається, найтихішою і найтемнішою. І не сповіщала про біду. Навпаки, всім жителям містечка атомників ще звечора погода подарувала гарну погоду.

І. ВЕДУЧА: Проте в ту саму ніч, з 25 на 26 квітня, відлік часу став уже далеко не мирним, а бойовим і аварійним. Відлік пішов на години, хвилини , секунди. О першій годині двадцять три хвилини сорок секунд, коли всі спали безтурботним сном, над четвертим реактором Чорнобильської атомної електростанції несподівано велитенське полум ̉я розірвало нічну темряву. Трапилося це за 103 километри на північ від Києва.

ІІ. ВЕДУЧА : І сьогодні дзвін скорботи, що став уже символом чорнобильського лиха, б ̉є на сполох, на тривогу, разом з тим закликаючи нас до розуму.

Перший удар на себе,

Перший вогонь на себе,

Так отчайдушний Данко

Людям віддав своє серце.

Як же тут не згадати,

Поруч з ним не назвати

Вас, що уміли серцем

Грізний вогонь зупинити.

І. ВЕДУЧА: Першими до реактора за тривогою прибули пожежні охорони АЕС на чолі з 23 – річним начальником караулу лейтенантом Володимиром Правиковим. За ними незабаром прибув і караул з охорони міста Прип ̉яті, командиром якого був 22 – річний лейтенант Віктор Кібенок.

ІІ. ВЕДУЧА: Їх було 28 – пожежних Чорнобиля. Ніхто з них не здригнувся, не відпустив; і кожен гідний того. Аби про нього говорили, писали, пам ̉ятали. Про кожного!

Коли зловісна блискавиця

Сторуко в серце уп ̉ялась,

І обпалила ваші лиця,

І в танці дикому зайшлась,

Коли вже хмари спопеліли

У знавіснілому вогні,

Ви смерть приборкати зуміли

На тім останнім рубежі

Не віддали їм на поталу

Світанків наших ніжних щем.

Ви, як один, супроти стали,

Пекельним січеним дощем.

У тій жорстокій веремії

Ви до кінця тримали бій.

І пронесли свої надії

Крізь вогнецвіт усіх надій

І.ВЕДУЧА: Декілька годин провели пожежні на 4 – му енергоблоці. Вони тягли важкі рукави, підключали їх до гідрантів, подавали воду на падаючий дах, « проводили детальну розвідку» відчували, чи можливо взагалі ввійти у приміщення , забираючись по сходах..... І невпевнено просувалися вперед. З єдиною метою, з єдиною думкою- швидше задавити вогонь. А зовсім поряд, у двох кроках від них, крізь розірваний вибухом бетон випромінював смертоносну радіацію понівечений реактор атомної станції.

ІІ. ВЕДУЧА : Страшна температура плавила графіт, сипались уламки захисту..... Наскільки страшна і важка була ця робота, можна судити хоч би з того, що всю землю перед станцією потім зрили. Зрили, щоб поховати глибоко і навіки: така вона небезпечна сама по собі. Життям і здоров ̉ям сплачено за години неймовірно важкої праці в тому місці, де і через місяці знаходитися можна буде лічені хвилини.

Безумство хоробрих-

Вогонь на вогонь

І полум ̉я серця.

І вітер долонь.

Де подих і подвиг

В єдине злились,

Як рідна земля

І розбурхана вись.

Безумство хоробрих-

Життя за життя.

Щоб тільки лишилися

Мати й дитя.

Не всі виживають,

Та житиме світ,

І спів материнства,

І день – первоцвіт.

І. ВЕДУЧА: Шестеро із двох караулів невдовзі померли.

В пам ̉ять загиблих від Чорнобильської трагедії оголошується хвилина мовчання.

ІІ, ВЕДУЧА: За пожежними приступили до роботи медики. Швидко зорієнтувавшись у ситуації, надавши першу медичну допомогу, визначили межі часу перебування у радиоактивній зоні. За першу добу після аварії лікарі зробили близько тисячі аналізів і оглядів хворих. Тяжкохворих відвозили у спеціальні клініки. Але , незважаючи на зусилля спеціалістів, на жаль, не всіх можна було врятувати.

І. ВЕДУЧА: Так. Майже всі з першої шеренги, після тієї ночи потрапили на лікарняне ліжко. Але все те, що мала сучасна медицина, що могли дати донори: кістковий мозок, кров – все було використане для рятування життя людей. А з наслідками Чорнобильської трагедії медики ведуть боротьбу і до сьогоднішнього дня.

Люди в білих халатах, доземно вклоняюся вам !

В час біди ви солдати? Чи ангели милосердя ?

Це крізь ваші серця йде жорстока передова,

Де незвично чатують порожні очиці смерті.

Скільки крапельок крові волає у мікроскоп

Про третину життя, що тільки і встиг хтось прожити.

ІІ. ВЕДУЧА: Внаслідок аварії реактор ЧАЕС біля двох тижнів вряд безперервно викидав в атмосферу радиоактивні матеріали. За цей час у повітря потрапила велика кількість різних радіоактивних речовин. Основна кількість їх випала у вигляді опадів на території Білорусі, Росії та України.

І. ВЕДУЧА: Внаслідок високої радиації велика кількість людей вимушена була покинути свої домівки та їхати з рідних місць

Допоки не сталося біди,

Допоки річки були чисті,

Не вміли повітря й води

В селі цінувати і в місті.

В минуле нема вороття

Чорнобиль в страшній круговерті

Потвердив : ціна їм – життя

Всього, що живе на планеті.

ІІ. ВЕДУЧА: Трагедія в тому, що наслідки цієї аварії будуть позначатися ще багато десятків років.

За днями дні, мина поволі рік,

За днями дні - і другого нема.

Нехай же лихо наше проминає.

І в світі неповториться вовік.

Хай стане мир міцнішим у стократ,

Хай над землею чисте небо буде,

Чорнобиль – попередження, набат,

Його уроків людство незабуде.

І. ВЕДУЧА: І тому сьогодні ми звертаємося до людей, зберігайте, порятуйте, захистіть природу і людей від горя чорнобильського.

На цьому лінійка присвячена 29 річниці трагедії на Чорнобильській АЕС закінчена . Дякуємо за увагу.

Шкільна лінійка

“День Святого Миколая”

Ще в недавній час здовалося, що слова “святість”, “благочестя”, ось-ось зникнуть з української мови. Більш того, чувся багатьом в них і якийсь іронічний сенс, а інший цинік і прямо ототожнював подвижництво з певною аномальністю того, хто ще залишався прихильний до якого-небудь безкорисливого діяння.

До такого сумного підсумку привела нас жорстка прагматика життя, коли технократичне панування розповсюдилося на сфери виробничі, де воно нещадно перемелювало матір-природу, але і на сферу культури. Тут воно грубо вторглося в сокровенний духовний світ людини.

Сьогодні ми тільки-тільки прокинулися і почали відходити від тяжкого наркотичного гіпнозу.

Життя святих, розповіді про їх буття і подвиги – цивільні, військові, етичні – читалися на Русі для науки і молодим і дорослим.

До них відноситься і Святий Миколай.

Миколай-угодник – один з найулюбленіших народних свят, з іменем якого пов*язано безліч легенд та переказів. Купці, мореплавці та землепроходці бачили у Святому Миколаєві свого охоронця та заступника.

В українців не було міфічного персонажа, який би символізував Діда Мороза. Цю благодатну місію в українців виконував Святий Миколай

За народним повір*ям з першим подихом зими Дід Мороз збирав сани і з Далекої Півночі поспішав обдарувати своїх чемних і добрих дітей подарунками. Цю благодатну місію в українців виконував Святий Миколай.

Радіємо нині з чудес

Явився Микола з небес.

Явився при схилі в красі і у силі.

Дощ ласки зсилає з небес.

В нашій школі Свято Миколая проводиться вже де-кілька років, участь в ньому приймають учні 5 - 7 класів. Це свято дуже подобається дітям. Вчитель і діти намагаються встановити місце цього свята в системі головних релігійних свят, виховувати любов до України, почуття патріотизму і гордості за Батьківщину, вміння шанувати традиції свого народу.

Глибоківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

“Добрий вечір, щедрий вечір”

Хай Христос маленький,

Що родився нині,

Зішле щастя й долю

Нашій Україні.

Протягом більш ніж 20 років діти Глибоківської школи під керівництвом вчителя історії Ніжельської Людмили Костянтинівни біля двох місяців – з грудня по січень – вітають односельців із зимовими святами цікавими театралізованими виставами.

Святу Різдва Христова передує надвечір*я. Цього дня Церква для більш гідного приготування до зустрічі Великого Свята підсилює попередній 40-денний піст і в самий день надвечір*я наказує найбільш суворе постування. По заведеному звичаю український народ на Різдвяний святвечір постував до пізнього вечора – до появи першої зірки на небі, коли приступали до Різдвяної вечері. Перед початком трапези стіл вбирався сіном або соломою і покривався чистою скатертиною в нагадування ясел, в які було покладено Немовляти. Запалювалася лампадка і воскові свічки, читалися молитви. Так, 12 днів після Різдва Христова, від 25 грудня до 5 січня, називаються Святками (суцільними седмицями – немає поста в середу і п*ятницю), тобто святими днями, тому що вони освячені великими подіями: Різдво Христова і Богоявлення. Святки – свято християнське, але до нього додалося багато язичницького, успадкованого від найстародавніших часів. У слов*ян з давніх пір існували звичаї: виряджатися, одягати личини, проводити ворожіння, птаховолховання, влаштовувати катання і танці, запалювати вогні і т.д. З розповсюдженням християнства на Русі всі ці язичницькі обряди, звичаї і звеселяння не втратили своєї сили, ускладнившись новими мотивами і елементами, що утворилися на християнській основі. Таким чином, в святкування Святок проникло багато такого, що було успадковане від епохи язичництва, від античного світу. Тому, слідуючи народному звичаю, не повинні забувати, що ідея християнських Святок – це святкування Світла миру, народження Сонця правди.